Тривога входить в тіло людини і там «блукає» стільки, скільки тривають об’єктивні причини
Тривога входить в тіло людини і там «блукає» стільки, скільки тривають об’єктивні причини

Галина Бевз, доктор психологічних наук, завідувачка лабораторії психології спілкування Інституту соціальної та політичної психології НАПН України:

-Пані Галино, Ви долучилися до проекту «Повертаємо до життя» як волонтерка разом зі своїми колегами. Чому важливо виводити людей зі стану тривожних розладів?

-Тривога входить в тіло людини і там «блукає» стільки, скільки тривають об’єктивні причини, наразі війна. На цей час людина не завжди здатна зафіксувати ці зміни: трохи голова болить, можливо млявість, порушується сон. А потім – і причин немає, але стан людини починає погіршуватися… погіршується якість життя і людина вже не відчуває себе спроможною до повноцінного життя, вона більше відчуває себе погано, ніж добре. Лікування цих станів є складним і не завжди ефективним…Внаслідок зумовлених тривалою ситуацією перебування у стресі та постійній тривозі, людина може  втратити здатність до повноцінного соціального функціонування і поставити під загрозу власне життя.  

-Яким є соціально –психологічний стан людей у бомбосховищах?

- Ми працювали з людьми, які перебували  у бомбосховищах більше місяця.  Всі вони  переживають тривалу тривогу, перебувають у стресі і, відповідно, мають подальші ризики порушення здоров’я та здатності до соціальної взаємодії. Загальний погляд на бомбосховище є гнітючим, але, побувши там деякий період починаєш розуміти: там розгортається життя - у таких скрутних умовах. Хтось спить, хтось бавиться з дітьми, хтось просто сидить, або починає провокувати сусідів на розмови чи взаємодію. А з часом  таке життя починає здаватися звичним, і повернення до постійного місця проживання  постає як нова загроза, адже тут безпечно і зрозуміло, а там - знову невідомо, бо триває війна.

   Історії людей у бомбосховищі  на перший погляд прості і, можливо, зовсім не яскраві: вони наповнені тривогою, болем змін, які вони не кликали і не бажали, криком відчаю і сильним бажанням все повернути назад…. Натомість вже не має  роботи, житло зазнало збитків, мрії - порушені, а колишні плани стали недоступними. Майбутнє, яке бачилося зовсім не давно, зовсім зникло з горизонту. Життя ніби спустилося у підвалини і стало залежним від непереборних обставин. Але не зовсім. Слід домовитися про місце на площин бомбосховища, дотримуватися певної гігієни, винесення сміття та дотримання чистоти, питання їжі та гарячої води, а ще звички. Немає кави і ти відчуваєш, що ти зазнаєш дискомфорт, але іншим це незрозуміло, бо «що таке кава, коли люди гинуть». І от уже конфлікт. Люди прагнуть розійтися, бо вони не можуть вплинути на процес завершення війни… Але дехто так знервувався, що свої потреби ставляться вище інших і того, що люди не розуміють тих небезпек і ризиків, які несе війна…. Дехто відсторонювався від інших або будували стіни із пустих коробок, або ні з ким не спілкувався, дехто навіть імена не знає тих, з ким перебував небезпечний час у бомбосховищі…

-Вашій групі довелося бути не тільки психологами, а й соціальними працівниками, медиками…

-Нитка взаємодії психолога з мешканцями бомбосховища є дуже тонкою: щоб не перейти зону безпеки, щоб створити нитку довіри і утримати її  в цілісності, не перервною впродовж наступних візитів психолога… Хоч щось можна передбачити – вони знову прийдуть. Було холодно, і люди хворіли, боліла спина від незвичної форми спання у спальному мішку або у кріслі чи просто на матраці, що кинутий на бетонну підлогу. Особливо були чутливі протяги та конденсат води на стінах. Треба було вибрати  місце, щоб не було протягів та подалі від стіни з конденсатом. Вдень дехто ходив додому, щоб взяти ліки та помитися, а також взяті теплі речі та продукти. У кого було місце роботи – ходили до праці. Одна жінка пенсійного віку мала підопічну жінку похилого, яка проживала самостійно і була під домашнім наглядом як клієнтка психоневрологічного профілю у медичній установі. Жінка щотижня відвідувала свою підопічну і турбувалася про те, щоб її підопічна мала їжу, у неї була прибрану оселю і вона почувала себе безпечно, оскільки  вона залишалася вдома і не хотіла переміщатися у більш безпечне місце. Тож вона вибирала час вільний «від звуку сирен», і допомагала своїй підопічній, а потім знову поверталася у бомбосховище, бо саме тут вона могла спати, оскільки будинок був до межі – біля траси в'їзду до Києва і вона вже неодноразово чула гул ракет над будинком. Друга жінка літнього віку – у бомбосховищі розпочала в’язати шарф для своєї старенької вчительки і шукала слушну хвилинку, щоб їй його відвести, бо планувала ще до війни зустрітися нею. В’язання допомагало їй слухати людей і не перейматися перепалками, які виникали навколо. А інші дивилися на неї – і теж починали цікавитися справами мирного дня. Загалом люди не хотіли говорити про війну, не знали, як про неї говорити, боялися і  не знали тих слів, щоб описати свої почуття. Жінка  35 років просто приходила ввечері, щоб спокійно переспати ніч, бо вранці їй треба відкрити свою касу у магазині, бо продовжувала працювати касиром. Жінка ні з ким не спілкувалася (навіть імена не знала тих, хто був поруч). Якщо приносили їжу – приходила і брала і казала: «дякую». Якщо просили щось зробити – просто робила без питань. А в один день, коли треба було перемістити свої речі в інше місце, відкрила для себе, що її знають, пізнають і вона може поговорити з іншими людьми. Це був для неї новий досвід, бо вона і раніше мало спілкувалася з людьми. У розмові із психологом вона відмітила, що не думала, що саме у таких умовах вона відчує задоволення від розмови з людьми і що її будуть слухати. У іншої  жінки світ розділився між двома дітьми: сином і донькою. Син жив у Москві, а донька – була з нею тут, у бомбосховищі… Жінка мовчала про свою історію, бо боялася, що її біль стане доступним іншим людям і її осудять. А серце боліло... І так хотілося розділити з кимось цей біль. Вона розповіла свою історію, і її біль був про те, що тепер їхні сім’ї розкидані по двох різних світах і чи зможе вона жити з цим. Як їй примирити серце, як обрати одного із двох дітей, коли обоє рідні та близькі, як жити з цим далі…

   -Дітей було багато?  

-Так. На початку дітей було багато.Через деякий час було відновлено навчання у школі і діти почали навчатися онлайн, але не всі. Дехто уникав навчання і більше часу проводив у грі. Діти говорили, що їм важко сконцентруватися на навчанні: вони не запам’ятовують матеріал, і їм важко було виконувати домашні завдання. Вони нудилися, бігали, грали у футбол, грали у війну, «стріляли»,  змагалися у вправності у різних уміннях, грали з волонтерами у настільні ігри і… нарешті, наситившись свободою, стали говорити про своїх однокласників, про вчителів а, потім – з ними вже можна було вже говорити про повернення до навчання у школі… Батьки дітей з особливими освітніми потребами знайшли у бомбосховищі собі гарних співрозмовників, оскільки вони могли поговорити про своє життя з дитиною з інвалідністю. Інші люди терпливо ставилися до особливостей поведінки дітей з особливими освітніми потребами, а дехто, навіть, читав з ними книги та терпеливо складав пазли.

-Ви працювали разом з волонтерами?

-Мене вразила робота волонтерів, які взяли відповідальність за організацію безпеки та побуту на станціях бомбосховища. Без волонтерів жителям підземки було б дуже важко. Волонтери чудові. Вони привозили людям їжу, воду, ліки, одяг. Ми всі познайомилися, здружилися. Через місяць проживання у бомбосховищі у місті вже менше чулися вибухи та сирена і дорослі вже говорили про повернення додому… Табір зменшувався щоденно, а ті, хто ще залишався, концентрувалися вже на меншій площині і домовлялися, як чинити далі, наскільки безпечніше стало у місті і чи можна вже повертатися додому.

-Як доктор наук, Ви отримали реальну практику психологічної допомоги під час війни. Такої практики ні в кого з ваших колег не було. Будете досліджувати це явище далі?

 -Професійна психологічна допомога такого втручання, яке було виявлено у цій ситуації ще не досить науково прояснена. Ця робота не є першою психологічною допомогою, але люди, які перемістилися у метро у ситуації небезпеки, потребували розмов про їхні почуття. Але вони не були готові до таких розмов і у них не було запитів на психологічну допомогу. Це була робота з людьми у час, коли тривога настільки сильна, що  вона виражалася скоріше у діях, ніж запитах на допомогу. Присутність психолога, що була повторювальна, і можливість спілкування з професійно підготовленою людиною стала шансом для запита, який виникав спонтанно, по ситуації, неконтрольовано. Таке спілкування можна оцінити як профілактику від розвитку стресового розладу у т.с. ПТСР.

Було б добре побачити, які існують практики в інших професійних колах світу і як ця робота ними виділяється серед іншої; можливо, як структурується і легалізується ця форма допомоги і як мобілізується у час потреби, можливо конкретні методи роботи, що завжди цікаво психологам.

Захід став можливим завдяки проєкту першої психологічної підтримки «Повертаємо до життя», що виконує ГО «Новий соціальний вектор» за підтримки Українського Жіночого Фонду».